Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [318]
Пошук
Наше опитування
За кого голосувати на виборах?
Всього відповідей: 24
Друзі сайту
завантаження...
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Це – моя війна!

Це – моя війна!

Від багатьох своїх знайомих все частіше чую: "Це не моя війна". Їх промовляють люди різного віку і різних професій, різних смаків і уподобань. Ці слова тепер нерідко зустрічаються і в Інтернеті.

Абсолютно несхожі між собою ані за біографією, ані за способом життя, ані за життєвими цінностями, наші співгромадяни так висловлюють своє ставлення до того, що відбувається в нашій владній верхівці. Рідкісна одностайність! Особливо для нашого роздертого протиріччями суспільства.

Понад те, деякі з найактивніших і найуспішніших (в усякому разі, донедавна) моїх приятелів услід за констатацією власного небажання брати участь у ганебній і руйнівній для країни неоголошеній війні усіх з усіма, що точиться у владній верхівці держави, тоскно додають: "Валити звідси треба. Нічого тут вже не буде".

Схоже, більшість соціально і політично активних людей остаточно зневірилися у здатності нашого політикуму розв’язувати проблеми країни. І не бажають співчувати жодному з вітчизняних бізнес-політичних утворень, які через непорозуміння називають себе українськими партіями.

Про безпосередню підтримку вже й мови немає. Надоїло кожний раз обирати менше зло з двох. Зло залишається злом, як його не називай.

Це означає, що ми опинилися в тупику. Чи є з нього вихід? І, якщо є, то який?

Може варто підтримати опозицію, яка щось таки мусила усвідомити з останніх нещасть, які спіткали її головних лідерів?

Але яку саме? У нас опозиційними називають себе кілька партій, що, як сказано вище, насправді не є політичними партіями в традиційному сенсі цього слова.

І, попри відомий афоризм, що в нас опозиція об’єднується лише під шибеницею, її очільники, навіть опинившись точно під заготовленою петлею, й досі не можуть виступити єдиним фронтом.

Варто додати, що, насправді, не всі опозиційні лідери зазнають переслідувань. Якимось дивом деякі з наших "борців з режимом" зовсім непогано почуваються у парламентських кріслах і навіть часом допускаються до крихт, які залишаються після поділу провладними депутатами, "державного пирога".

Яку роль відіграє в нашому каламутному політичному житті ця "опозиція чиєїсь величності" можна лише здогадуватися.

Тоді, напевно, варто придивитися до позапарламентської опозиції, що нині ледь не до сокири закликає і ділить людей за етнічною приналежністю.

Зауважте, йдеться не лише про українські націоналістичні проекти, якими не втомлюються лякати потенційний електорат затяті українофоби. Маємо всі підстави зарахувати до числа таких і буцімто "інтернаціональні" угруповання, що з піною у рота воюють проти "радикальної українізації".

Але найчастіше такі опозиційні сили здатні лише боротися та руйнувати, й не мають жодних уявлень, як будувати.

А може, дійсно, еміграція? Якщо не фізична, тобто з переїздом у іншу країну, то внутрішня? Люди старшого і середнього віку, які пережили останні десятиліття Радянського Союзу, напевно, пам’ятають, що це таке.

Можна й так. Але до чого така позиція призведе?

Віддамо наше сьогодення й майбутнє наших дітей на відкуп жорстоким і безмежно жадібним нуворишам? І своїм небажанням борсатися в багнюці вітчизняної політики приречемо наші сім’ї на жалюгідне виживання в умовах відсутності можливості обирати й вибудовувати власний життєвий шлях?

Гарний вихід, що й казати! І, можливо, дуже бажаний для тих, хто сьогодні "нагорі", як би вони себе не називали – чи владою, чи "конструктивною опозицією".

Немов первісні істоти ми дбатимемо лише про свої фізичні потреби, лише про те, як втриматися на цьому світі й задовольнити свої нехитрі бажання. Решту проблем хтось "призначений згори" вирішуватиме без нас і за нас.

Так, поступово, ми, ті хто залишаться в цій країні, перетворимося на тварин у людському обличчі. Бо людина – це не лише те, що вона їсть!

Згадаймо про її "троїсту" природу. Про три складові людини – біологічну, соціальну й духовно-особистісну, які є нероздільними між собою!

Так, це правда, що як і будь-яка інша жива істота, кожен з нас розвивається й живе за біофізичними, біохімічними, фізіологічними законами. І лише низка відмінностей виділяє нас з-поміж інших біологічних створінь: здатність до прямоходіння, вільні верхні кінцівки, і (увага!) здатність до самоусвідомлення і мислення.

Ця остання відмінність дозволяє нам реалізовуватися і в соціальному вимірі: наше людське "я" стає таким лише у процесі спілкування з собі подібними.

Більше того, в такому середовищі людина й формується як особистість – згадайте лишень не казкових, а реальних "дітей-мауглі", які через якісь обставини виростали в оточенні лише тварин: повернувшись до суспільства, вони так і залишалися напівтваринами.

Тобто в соціумі людина і стає людиною.

І тільки така, соціальна людина з її волею, характером, темпераментом і уподобаннями, здатністю вчитися під впливом власних вольових зусиль, стає індивідуальністю (яскравою, чи не дуже – питання інше), яка може реалізуватися як особистість.

Яка з цих складових людської природи є головною – спробуйте відповісти самі. Але видається, всі вони рівнозначні, приберіть одну – зруйнується або й загине особистість.

Тож політика страуса, який ховає голову в пісок, думаючи при цьому, що "це не його війна", неминуче призведе спочатку до, висловлюючись мовою соціологів, атомізації суспільства, а потім – і до біологізації його членів.

Звісно, навряд чи це прийме крайні форми "людей-мауглі", але така обставина аж ніяк не може бути виправданням бездіяльності.

Інша річ, якою має бути ця діяльність.

Якщо казати узагальнено, без згадування конкретних осіб і прізвищ, сьогодні обурення широкого народного загалу викликає абсолютна віддаленість від народу, безпринципність і захланність більшості наших політиків.

За двадцять років існування нашої держави ми вже звикли не довіряти майже нічому з того, що вони кажуть. Якщо, звісно, їхні обіцянки не потурають первинним інстинктам, закладеним, будемо відвертими, практично в кожному з нас.

Лише тоді вже виборці стають за свого обранця стоять горою – завдяки цьому, між іншим, політики все ж таки отримують хоч чиїсь голоси. Але кінцевий результат такого слідування інстинктам відомий.

Отже слід змінити самі підходи до того, що і як ми маємо робити. Але робити щось мусимо, бо уходити від суспільної "війни" у владній верхівці, яка відбивається на житті кожного з нас, не маємо права. І вихід наш – у поверненні до людських цінностей, тих цінностей, які визначаються таким аж затертим словом, як мораль.

Не про перетасовку владної колоди ми нині маємо думати. А про зміну суспільних орієнтирів. Пора згадати, що напхане ікрою та екзотичними наїдками черево не може бути метою людського життя.

Тим більше, якщо це черево набивається за рахунок співвітчизників.

Звісно, життєві орієнтири кожен обирає для себе сам. Але, якщо узагальнити їх, доходиш висновку, що найголовнішим для будь-якої людини є поліпшення навколишнього життя. Насамперед, для своїх дітей і своєї сім’ї – так уже ми влаштовані.

Але у людини нормальної ця мета поширюється і на все суспільство, бо не можна бути щасливим в оточенні нещасних згорьованих людей.

І більшість з нас, ким би ми не були – робітниками чи вчителями, хліборобами чи лікарями, будівельниками чи митцями тощо, живемо і працюємо саме для цього, хоч і не завжди це усвідомлюємо.

Тож для того, щоб залишитися людьми, щоб мати майбутнє, кожен з нас має визнати – це наша війна!

Там, нагорі, воюють за статки і за доступ до корита. Але ці статки оплачені працею кожного з нас. Інколи надзвичайно важкою і невдячною. То чому хтось каже, що це не його війна! Нас грабують, а ми немов тяглова худоба покірно з цим погоджуємося? Особисто я – ні!

Тому я й кажу, що це – моя війна!

Ми маємо згадати про нашу гідність. Випростатися. Повернути в наше життя поняття добра, справедливості, честі. Маємо викинути з українського владного Олімпу злодіїв, які тримають там кругову оборону.

Ми можемо добитися цього без революції, хаосу і крові. Нам потрібно лише об’єднатися в єдину силу. Це має стати нашою спільною справою. Бо інакше ми не матимемо майбутнього! Ніхто крім нас цього не зробить. Ніхто крім нас!

А отже, це – наша війна!

Борис Новожилов, для УП


Категорія: Мої статті | Додав: rostik (28.09.2011)
Переглядів: 213 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: